автор:
Рибидайло Дмитро Анатолійович (https://orcid.org/0009-0008-7820-9628)
Актуальність теми дослідження. Постать біблійного Еноха є однією з найбільш загадкових у біблійній традиції. Стислість біблійних згадок про нього поєднується з широкою рецепцією в апокаліптичній та ранньохристиянській традиції, що робить феномен “ходіння з Богом” важливим об’єктом богословського та філософського осмислення.
Постановка проблеми. Мінімалістичний біблійний опис Еноха, доповнений апокрифічною традицією Книги Еноха, відкриває питання про зміст праведності як способу буття людини перед Богом та можливість подолання граничності людського існування.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика образу Еноха розглядалася у працях дослідників біблійної апокаліптики та раннього юдаїзму (G. Nickelsburg, J. VanderKam, L. Stuckenbruck, A. Orlov та ін.). Водночас у сучасних студіях недостатньо розроблено інтерпретацію постаті Еноха у світлі екзистенційної філософії.
Постановка завдання. Метою статті є з’ясування богословського та екзистенційного змісту теологеми “ходіння з Богом” на прикладі постаті Еноха з урахуванням біблійної, апокаліптичної та філософської традицій.
Виклад основного матеріалу. У статті здійснено комплексний аналіз біблійних текстів (Бут. 5:22–24; Євр. 11:5; Юд. 14–15), а також апокаліптичного контексту Книги Еноха. Показано, що “ходіння з Богом” постає як цілісний спосіб духовного існування людини у постійній присутності перед Богом (coram Deo). Інтерпретація у світлі екзистенціальної філософії (С. К’єркегор, К. Ясперс, М. Гайдеґґер, А. Камю) дозволяє розкрити образ Еноха як модель екзистенційної самості, у якій поєднуються свобода, відповідальність і довіра до трансцендентного.
Висновки. Образ Еноха постає як екзистенційний феномен “ходіння з Богом”, що поєднує біблійну антропологію, апокаліптичну есхатологію та філософське осмислення людського буття. Його постать відкриває перспективу розуміння віри як способу існування людини у Божій присутності та як символ надії на подолання граничності людського життя.
Ключові слова. Енох, Книга Еноха, Буття 5, апокаліптика, екзистенціалізм, ходіння з Богом, coram Deo, біблійна антропологія, есхатологія.
Список використаних джерел:
автор:
Лагодич Микола Миколайович (https://orcid.org/0000-0003-1299-0948)
Актуальність теми дослідження. Процес проголошення патріархату в УАПЦ у 1990 р. став ключовим етапом у формуванні незалежної церковної структури в Україні. В умовах трансформації релігійного ландшафту та сучасних викликів державному суверенітету, вивчення історичного досвіду розбудови Помісної Церкви та механізмів її самоорганізації набуває стратегічного значення для розуміння тяглості української канонічної традиції.
Постановка проблеми. Попри значну кількість розвідок, присвячених історії УАПЦ, питання переходу від ідеї автокефалії до практичного впровадження інституту патріархату крізь призму діяльності ключових постатей (М. Скрипника, І. Боднарчука, Д. Яреми) потребує поглибленого наукового аналізу. Дослідження фокусується на суперечності між традицією соборноправності та необхідністю вибудови жорсткої ієрархічної структури в умовах політичної нестабільності кінця ХХ ст.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У статті проаналізовано доробок С. Башинського щодо процесів авто кефалізації, А. Ферта у сфері державно-церковних відносин, а також персоналістичні розвідки А. Смирнова та І. Преловської. Водночас, потребує додаткового осмислення взаємозв’язок між персональним внеском лідерів руху та загальною логікою інституційних реформ в УАПЦ.
Постановка завдання. Метою статті є реконструкція процесу практичної реалізації ідеї патріархату в УАПЦ на межі 1980–1990-х років та визначення ролі архієпископа Іоана (Боднарчука), патріархів Мстислава (Скрипника) та Димитрія (Яреми) у легітимізації цього статусу.
Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму та об'єктивності. Використано історико-генетичний метод для простеження еволюції ідеї патріархату, а також біографічний метод для аналізу впливу релігійних діячів на церковно-адміністративні процеси.
Виклад основного матеріалу. Досліджено етапи відновлення вищої ієрархії УАПЦ, починаючи з 1989 р. Проаналізовано значення Всеукраїнського православного Собору 1990 р. як установчого акту проголошення Київського патріархату. Визначено, що діяльність І. Боднарчука забезпечила організаційну основу руху, тоді як постать Мстислава (Скрипника) надала процесу канонічної тяглості та зв’язку з еміграційним центром.
Висновки. Встановлено, що становлення патріархату в УАПЦ було не лише політичним актом, а результатом системної діяльності ієрархів, спрямованої на канонічну емансипацію від Московського патріархату. Доведено, що персональний внесок М. Скрипника, І. Боднарчука та Д. Яреми був визначальним у формуванні ідентичності сучасної української православної традиції.
Ключові слова: богослов'я, Димитрій (Ярема), Іоан (Бондарчук), Мстислав (Скрипник), Церква, Патріархат, реформа, релігія, релігійне життя, собор, УАПЦ.
Список використаних джерел:
author:
Viktor Bondarenko (https://orcid.org/0000-0003-1781-8370 )
Relevance of the research topic. For Ukraine, as a predominantly Orthodox country where Orthodox Christians constitute an indisputable majority of believers and where Orthodoxy has more than a thousand years of roots, the coexistence of several Orthodox jurisdictions oriented toward the Ecumenical (Constantinopolitan) and the Moscow Patriarchates is extremely dangerous for our state and society, which have been suffering from Russian aggression for already the second decade. Resolving the contradictions that exist between the two largest Orthodox churches in Ukraine emerges as a mega-goal for our nation and therefore constitutes the relevance of this article.
Problem statement. More than three decades of confrontation among Orthodox believers in Ukraine have led to a loss of their influence in our country, especially under conditions of the vigorous religious renaissance that began in the post-Soviet period of its development. However, the Unification Council held on 15 December 2018, for various reasons proved to be an ineffective means of uniting Orthodoxy in Ukraine. The Ukrainian Orthodox Church, which was in canonical unity with the Moscow Patriarchate, practically did not join this process. The unifying potential of the Tomos on the autocephaly of Orthodoxy in Ukraine, signed on 5 January 2019, was never realized. Consequently, the issue of further searching for ways to unite Orthodoxy in Ukraine remains relevant.
Analysis of recent research and publications. The unification process of Orthodoxy in Ukraine did not lead to an effective resolution of problems in relations between the Orthodox Church of Ukraine and the Ukrainian Orthodox Church. Moreover, disruptions in relations between the Ecumenical and Moscow Patriarchates, which began to manifest as early as 1922, intensified, and on 15 October 2018, the Moscow Patriarchate announced the severance of Eucharistic communion with the Ecumenical Patriarchate. Even earlier contradictions between them negatively affected the holding of the Pan-Orthodox Council in Crete in 2016 and, in essence, split world Orthodoxy, preventing the development of a generally recognized model for granting autocephaly to Orthodox churches and, consequently, the recognition of the autocephaly of the OCU. These issues constitute the core of Orthodox-theological and religious-studies scholarly inquiry aimed at resolving the aforementioned problems.
Research objective. The task of uniting Orthodoxy in Ukraine remains relevant. Objectively interested in it are all Orthodox churches of the world except the Russian one, as well as the Orthodox churches of Ukraine, the OCU and the UOC, and other Orthodox ecclesiastical formations operating on the territory of our country, the overwhelming majority of Ukrainian society, and the Ukrainian state. This actualizes the search for ways to unite Orthodoxy in Ukraine in order to realize the unifying potential of the Tomos on the autocephaly of Orthodoxy in Ukraine and the very model of unification of the OCU and the UOC, which would maximally take into account the interests of both churches.
Main material presentation. The article analyzes the causes of inter-Orthodox contradictions in Ukraine, assesses the current stage of relations between the Orthodox Church of Ukraine and the Ukrainian Orthodox Church, taking into account the impact of the circumstances of the prolonged Russian-Ukrainian war, and models possible ways to resolve inter-Orthodox tensions and to form a single Local Orthodox Church of Ukraine.
Conclusions. The unification of Orthodoxy in Ukraine can be carried out through the efforts of the Ecumenical Patriarchate or the four ancient patriarchates—Constantinople, Alexandria, Antioch, and Jerusalem. Solving this task may also require holding a Pan-Orthodox conference that would develop a model of mutually acceptable unification of Orthodoxy in Ukraine. The author, in turn, expresses views on possible operational actions that could lead the Orthodox believers of our country to unification.
Key words: Orthodox Church of Ukraine; Ukrainian Orthodox Church; paths to the unification of Orthodoxy in Ukraine; Constantinopolitan (Ecumenical) and Russian Orthodox Churches; pentarchy; world Orthodoxy; Pan-Orthodox conference on the unification of Orthodoxy in Ukraine; Orthodox churches under the conditions of the Russian-Ukrainian war.
References:
автор:
Бондаренко Віктор Дмитрович (https://orcid.org/0000-0003-1781-8370)
Актуальність дослідження. Для України, як для домінантно православної країни де православні складають собою незаперечну більшість віруючих, а православ’я має понад тисячорічне коріння, співіснування кількох православних юрисдикцій, які орієнтовані на Вселенську (Константинопольську) та Московську патріархії є вкрай небезпечним для нашої держави і суспільства, що потерпають від російської агресії уже другий десяток років. Розв’язання протиріч, що існують між двома найбільшими в Україні православними церквами, постає як мега-мета для нашої нації, а відтак і складає актуальність даної статті.
Постановка проблеми. Понад три десятиліття протистояння між православними в Україні, потягло за собою втрату ними впливу в нашій країні, особливо в умовах бурхливого релігійного ренесансу, що наступив у пострадянський період її розвитку. Однак проведення 15 грудня 2018 р. Об’єднавчого собору з різних причин виявилося неефективним засобом об’єднання православних в Україні. Українська православна церква, що знаходилася у канонічній єдності з Московським патріархатом, практично не долучилася до цього процесу. Об’єднавчий потенціал Томосу про автокефалію православних в Україні, підписаного 5 січня 2019 р. так і не був реалізований. Відтак питання подальшого пошуку шляхів об’єднання православних в Україні залишається актуальною проблемою організації релігійного життя у нашій країні.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Об’єднавчий процес православних в Україні не привів до ефективного вирішення проблем у стосунках між Православною церквою України та Українською православною церквою. Більше того порушення у стосунках між Вселенською та Московською патріархіями, що проявляються час від часу, загострилися і 15 жовтня 2018 р. Московська патріархія оголосила про розрив євхаристійного спілкування із Вселенською патріархією. Ще раніше існуючі між ними протиріччя негативно позначилися на проведенні Всеправославного собору на Кріті у 2016 р. і по суті розкололи світове православ’я та не дали можливості напрацювати загальновизнану модель надання автокефалії православним церквам, а відтак і заважають визнанню автокефалії ПЦУ. Ці питання складають серцевину православно-богословського та релігієзнавчого наукового пошуку розв’язання означених проблем, як в Україні, так і за кордоном.
Постановка завдання. Завдання з об’єднання православних в Україні залишається актуальним. В ньому об’єктивно зацікавлені усі православні церкви світу за виключенням Російської, а також православні церкви України — ПЦУ і УПЦ та інші православні церковні формування, що діють на території нашої країни, переважна більшість українського суспільства та Українська держава. Це актуалізує пошуки шляхів об’єднання православних в Україні з метою реалізації об’єднавчого потенціалу Томосу про автокефалію православних в Україні та самої моделі об’єднання ПЦУ та УПЦ, що максимально враховувала б інтереси обох церков.
Виклад основного матеріалу. У статті аналізуються причини міжправославних протиріч в Україні, оцінюється нинішній етап взаємин між Православною церквою України та Українською православною церквою з урахуванням впливу на нього обставин довготривалої російсько-української війни та моделюються можливі шляхи розв’язання міжправославної напруженості та утворення єдиної Помісної Православної Церкви України.
Висновки. Об’єднання православних в Україні може бути здійснене зусиллями Вселенської патріархії або чотирьох древніх патріархатів — Константинопольського, Александрійського, Антиохійського та Єрусалимського. Розв’язання цього завдання може також вимагати проведення Всеправославної наради, що напрацювала б модель взаємоприйнятного об’єднання православних в Україні. Автор, у свою чергу, висловлюється щодо можливих операціональних дій, які призвели б православних нашої країни до об’єднання.
Ключові слова. Православна церква України, Українська православна церква, шляхи об’єднання православних в Україні, Константинопольська (Вселенська) та Російська православні церкви, пентархія, світове православ’я, Всеправославна нарада з питань об’єднання православних в Україні, православні церкви в умовах російсько-української війни.
Список використаних джерел:
автори:
Войналович Олександра Олександрівна (https://orcid.org/0000-0003-3920-4898)
Шевченко Андрій Федорович (https://orcid.org/0000-0002-9777-8841)
Актуальність теми дослідження. Зумовлена динамічним розвитком інформаційно-інтелектуальних ресурсів та необхідністю постійного оновлення змісту, форм і методів навчання у ЗВО. Це є ключовою умовою підготовки конкурентоспроможних фахівців, здатних відповідати сучасним вимогам ринку освітніх послуг.
Постановка проблеми. Усталені традиційні підходи щодо організації освітнього процесу виявляються недостатньо ефективними через скорочення аудиторних годин та зростання ролі самостійної роботи здобувачів. Подібні суперечності актуалізують пошук нових засобів оптимізації процесу педагогічної взаємодії та формування професійних компетентностей.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика впровадження інноваційних технологій широко висвітлюється у працях українських дослідників (І. Дичківської, О. Пометун, В. Стрельнікова, С. Толочко) та зарубіжних науковців (T. Bates, T. Anderson, N. Selwyn). Водночас стрімкі зміни в суспільстві, зокрема цифровізації всіх сфер життя, потребує додаткового наукового осмислення.
Постановка завдання. Метою статті є аналіз і систематизація інноваційних технологій та обґрунтування їх ролі як чинника оптимізації освітнього процесу ЗВО в умовах цифрових і соціальних трансформацій, що актуалізує необхідність формування відповідних компетентностей учасників освітнього процесу.
Виклад основного матеріалу. Дослідження підтверджує, що інноваційні технології стають дієвим інструментом розв’язання комплексних освітніх завдань. Вони не лише розвивають критичне мислення та адаптивність, а й формують професійні компетентності майбутніх викладачів. Це відбувається через створення єдиного інтерактивного простору педагогічної взаємодії, де здобувачі освіти можуть інтегрувати знання та наближатися до реальних умов професійної діяльності.
Висновки. Впровадження інноваційних технологій оптимізує освітній процес шляхом розширення колаборативних форм взаємодії, залучення інформаційних ресурсів та урізноманітнення цифрових інструментів. Пріоритетним напрямом модернізації вищої освіти є системне впровадження педагогічних нововведень та підготовка кадрів, здатних ефективно управляти процесом педагогічної взаємодії в умовах цифрових трансформацій та постійних змін.
Ключові слова: інноваційні педагогічні технології, заклад вищої освіти, оптимізація освітнього процесу, цифрові трансформації, компетентності майбутнього викладача, інтерактивні методи, віртуальна реальність.
Список використаних джерел: