Деталі

Категорія: Uncategorised

автор: Блажко В. В.

 Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах глобальних екологічних криз дедалі більшого значення набуває звернення до екологічної етики. Остання виступає як парадигма, що визнає природу як суб’єкт, що має моральний статус. Це вимагає не лише визнання наявних проблем, а й формування екологічної поведінки людини на основі етичних принципів. Застосування екзистенціалу “страждання” у контексті взаємин людини і Землі дозволяє перейти від геополітичного до геоантропологічного виміру. Саме це становить актуальне завдання сучасної філософії, що полягає у відновленні порушеного зв’язку між природою та людиною. Усвідомлення людиною наслідків власної діяльності та здатність співпереживати Землі як живому середовищу формує екологічну самосвідомість, яка уможливлює реалізацію практик турботи, емпатії та відповідальності.

Постановка проблеми. Страждання є одним із основних феноменів людського існування, що постійно перебуває в центрі філософської уваги. У межах екзистенціалістського підходу проблема страждання виступає однією з ключових категорій, оскільки головна увага зосереджена на людині як суб’єкті, що переживає суперечності свого існування. Однак такий підхід часто призводить до штучної автономії людини, внаслідок чого природа та Земля відсуваються на другий план філософських роздумів, що лише посилює антропоцентричні заклики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Останні роки в гуманітарному та філософському знанні помітно зростає інтерес до переосмислення ролі Землі. Такий підхід формує новий філософський напрям, де Земля розглядається як учасник людської історії та культури. Філософи, як-от М. Еліаде, наголошували на сакральному вимірі Землі в релігійних уявленнях, а М. Гайдеґґер уводить поняття “вкорінення” (Bodenständigkeit), яке підкреслює глибинний зв’язок людини з місцем її буття. Один із таких підходів сформульовано в гіпотезі Гайї Дж. Лавлока, у цій же парадигмі мислить Т. Мортон [12], який запропонував поняття “гіпероб’єкт” для опису масштабних екологічних явищ, зокрема й самої Землі. У межах сучасної філософської парадигми акцент переноситься на такі аспекти, як екзистенціал страждання, турбота як філософський принцип (Є. Андрос, С. Крилова, Н. Хамітов), що свідчить про зміну акцентів, про поєднання фундаментальної онтології, та антропологічної відповідальності.

Постановка завдання. Метою статті є філософське осмислення взаємозв’язку між людиною і Землею крізь екзистенціал “страждання”. Це дозволяє, по-перше, звернутися до символічного значення Землі як архетипу особистої і колективної ідентичності людини, що зумовлює консолідацію нації; по-друге, простежити взаємозв’язок між образом Землі в культурній уяві та принципами екологічної свідомості.

Виклад основного матеріалу дослідження. У сучасній філософській думці Земля постає як багатовимірна онтологічна структура, що формує ідентичність людини й визначає модуси її існування. Земля розглядається не лише як фізичне середовище, а як суб’єкт символічного, духовного й етичного виміру. У цьому контексті екзистенціал страждання дозволяє осмислити взаємодію людини із Землею як дію співпереживання. Зміщення фокусу з геополітики до геоантропології означає переосмислення відносин “людина – Земля” як взаємної відповідальності, а не домінування. Перехід до екзистенційного розуміння Землі вимагає відмови від інструментального бачення на користь турботи та етичної відповідальності. У цьому контексті формування екологічної свідомості постає як необхідна умова гармонійного співіснування людини з планетою.

Висновки. Геополітика, яка протягом ХХ століття залишалася домінуючою парадигмою, дедалі більше втрачає свою актуальність. Її акцент на територіальних і ресурсних аспектах влади редукувала Землю виключно як об’єкт експлуатації або арену геополітичних конфліктів. Водночас сучасні дослідження все частіше звертаються до антропологічного виміру землі, трактуючи її як суб’єкт, що зазнає впливу людської діяльності. Такий підхід вимагає радикального перегляду уявлень про Землю: від пасивного об’єкта до активного суб’єкта, до якого можуть бути застосовувати екзистенційні категорії, зокрема й категорія страждання. У світлі екологічної кризи метафорика страждання Землі набуває особливого значення, оскільки висвітлює механізми відчуження людини від природи й наслідки такого відчуження. Розвиток концепції “soliumpoietics” відкриває альтернативне бачення, яке ґрунтується на принципах взаємності, турботи та відповідальності й може стати основою для подолання екологічної кризи.

Ключові слова: страждання, Земля, геоантропологія, екологічна свідомість, турбота, етика, суб’єктність природи, екологія.

Список використаних джерел:

1. Еліаде, М 2002. Священне і мирське. Пер. з нім. Г. Кьорян. Київ : Основи, 116 с.
2. Горбань, ГО 2003. Деякі аспекти формування екологічної свідомості у вищому навчальному закладі. Доступно : <http://www.ecopsy.com.ua/data/zbirki/2003_01/sb01_12.pdf>. [24 Квітень 2025].
3. Липа, Ю 2023. ‘Геополітичні орієнтири нової України’. Український націоналізм. Основи ідеології, ред.-упоряд. О.Однороженко. Київ : Видавництво Марка Вельника, c. 65–81.
4. Малиновський, АТ 2022. ‘Романтична історіософія А.Міцкевича. Емоції, простір, імперія’. Київські полоністичні студії, Т. 38, c. 11–23.
5. Морозов, А 2014. ‘“Інший” як центральна проблема етики Емануеля Левінаса’. Схід, № 2, c. 158–162.
6. Пилипенко, СГ 2020. Земля у філософському постнекласичному дискурсі: монографія. Харків : ФОП Панов А. М., 316 с.
7. Погорєлов, ОФ & Карпенко, МВ 2024. ‘Антропний принцип структури світогляду’. Epistemological Studies in Philosophy, Social and Political Sciences, Т. 7, № 2, c. 100–106.
8. Lovelock, JE 1979. Gaia: A New Look at Life on Earth. Oxford : Oxford University Press, 157 p.
9. LeVasseur, T 2024. ‘The Soil is Alive: Cultivating Human Presence Towards the Ground Below Our Feet’. Open Cultural Studies. 8. Article 0010. Available from : <https://doi.org/10.1515/culture-2024-0010>. [24 April 2025].
10. McElwee, P 2021. ‘The Role of Soils in Learning and Inspiration, Physical and Psychological Experiences, and in Supporting Identities’. Philosophical Transactions of the Royal Society B: Biological Sciences, 376(1834), 20200184. Available from : <https://doi.org/10.1098/rstb.2020.0184>. [24 April 2025].
11. Metcalf, R 2012. ‘Rethinking ‘Bodenständigkeit’ in the Technological Age’. Research in Phenomenology, No 42, pp. 49–66. Available from : <https://doi.org/10.1163/156916412X628748>. [24 April 2025].
12. Morton, T 2013. Hyperobjects: Philosophy and Ecology after the End of the World. Minneapolis : University of Minnesota Press, 236 p. (Posthumanities; vol. 27).
13. Ruse, M 2013. The Gaia Hypothesis: Science On a Pagan Planet. Chicago and London : University of Chicago Press, xiv + 251 p.

Деталі

Категорія: Uncategorised

автор: Карлов О. Ю.

 Актуальність теми дослідження. Кризовий стан сучасного світопорядку спонукає до пошуку засобів подолання недоліків. Одним із найбільш дієвих інструментів досягнення такої мети є механізм засвоєння повчальних уроків історії.

Постановка проблеми. Історична пам’ять є складним системним об’єктом, тому вона містить можливості таких уроків історії, які є світоглядно антагоністичними й концептуально несумісними.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У дослідницькому середовищі Заходу вагомими здобутками в галузі осмислення проблематики історичної культури, історичної пам’яті та належного засвоєння уроків історії позначені ґрунтовні монографічні дослідження Я. Ассмана, М. Гальбвакса, Д. Ґребера, Д. Венґроу, Д. Х. Фішера. У вітчизняному дослідницькому просторі найбільший внесок у розробку проблематики історичної пам’яті та необхідності коректного й своєчасного засвоєння уроків історії зробили дослідники Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України – зокрема, О. Калакура, О. Майборода, М. Михальченко, Л. Нагорна, О. Рафальський, З. Самчук, Ю. Шаповал.

Постановка завдання. Окреслити сутність і змістовно-предметне наповнення феномена під назвою “засвоєння уроків історії”; виявити труднощі, що стоять на шляху перспектив своєчасного і в повному обсязі засвоєння уроків історії; узагальнити значення коректного засвоєння уроків історії для потреб функціонування суспільства на принципах ефективності.

Виклад основного матеріалу. Історична пам’ять як продукт символічних, міфологічних, аксіологічних та інших впливів може призводити до діаметрально протилежних ефектів – з одного боку, до “забування” як тенденційного приховування, витіснення на віддалену периферію пам’яті неприємних, фрустраційних аспектів минулого; з іншого боку, до псевдоамнезії (амнезії навпаки), коли пам’ять унаслідок навіювальних впливів у найдрібніших деталях “пам’ятає” те, чого насправді ніколи не було. Щоб не потрапити в численні пастки історичної пам’яті, необхідний транпарентний суспільний дискурс щодо амбівалентних аспектів минулого, організований на принципах деліберативної демократії , системного аналізу і критичного мислення.

Висновки. Коректне, адекватне історичним реаліям і всебічне засвоєння уроків історії постає своєрідною основою і процесуальним екзерсисом на шляху досягнення кожним суспільством ефективного функціонального статусу. Рівень категоризму можна підняти ще вище: засвоєння уроків історії є імперативною вимогою ефективного суспільства – відтак, якщо соціум справді має на меті досягнення ефективного функціонального статусу, то йому вочевидь не уникнути процедури засвоєння уроків історії в усій глибині й неупередженості.

Ключові слова: історична картина світу, історична пам’ять, засвоєння уроків історії, причинно-наслідкові зв’язки, детермінанти суспільної життєдіяльності, імперативи ефективного суспільства.

Список використаних джерел:

1. Блек, Дж 2021. Історія світу від найдавніших часів до сьогодення. Пер. з англ. О. Буйвол, Харків : Віват, 256 с.

2. Зерній, ЮО 2006. ‘Ґенеза та сучасний зміст поняття історичної пам’яті’, Стратегічні пріоритети, № 1, с. 32–39.

3. Нагорна, ЛП 2014. Історична культура: концепт, інформаційний ресурс, рефлексивний потенціал. Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 382 с.

4. Нагорна, ЛП 2012. Історична пам’ять: теорії, дискурси, рефлексії. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса, 328 с.

5. Самчук, ЗФ 2009. Світоглядні основи соціально-філософського дослідження ідеології: проблема критеріїв та пріоритетів вибору. Монографія: у 2 т. Д. : АРТ-ПРЕС, т. 1, 920 с.

6. Banner, JMJr 2021. The Ever-Changing Past: Why All History Is Revisionist History. Yale University Press, 304 р.

7. Fischer, DH 1999. The Great Wave: Price Revolutions and the Rhythm of History. Oxford University Press, 552 р.

8. Graeber, D & Wengrow, D 2021. The Dawn of Everything: A New History of Humanity. Farrar, Straus and Giroux, 704 р.

Деталі

Категорія: Uncategorised

автор: Кивлюк О. П.

 Актуальність теми дослідження. Феномени глобалізації, цифровізації, віртуалізації та техногенезу трансформують не лише екзистенційні умови буття людини, а й самі основи її онтології. У контексті філософських розвідок ХХІ століття традиційна концепція людини як раціональної, автономної та цілісної істоти постає як така, що потребує сутнісного перегляду. У світлі новітніх технологічних досягнень – таких як біоінженерія, штучний інтелект, цифрові симуляції реальності – людська ідентичність дедалі частіше постає як фрагментарна, технічно медійована, контингентна тощо.

Постановка проблеми. Новий онтологічний ландшафт поглиблює відмінності в соціальній, цифровій та інтелектуальній рівності, що зумовлює необхідність – формування цифрової етики, дослідження питань технологічної справедливості, еволюції свідомості, автономії у світі алгоритмів, переосмислення власної ідентичності та змін у аксіологічному вимірі. Ця проблематика і виводить на перший план трансгуманістичні і постгуманістичні концепції, які пропонують альтернативні візії майбутнього людської суб’єктності — від розширення людських можливостей до виходу за межі “людського” як такого.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теорії транс- та постгуманізму як предмет філософської концептуалізації привертав і привертає увагу сучасних науковців, які досліджують дану проблематику в контексті міждисциплінарних методологічних підходів у мультикультурному вимірі. Трансгуманізм, починаючи з відомого футуриста Ф. Есфандіарі та Макса Мора, вивчають: Дж. Губермен, С. Л. Соргнер, Н. Бостром, А. Косс, Л. Гоц. Постгуманістичні теорії описані в роботах: Д. Гаравей, К. Н. Хейлз, Р. Брейдотті, Ф. Феррандо, К. Дейгл, Н. Загурська, О. Базалук та інші філософи. Людину як незавершений проєкт через розширення можливостей тіла та розуму досліджували: С. Фуллер, Ф. Рана та К. Семплс, Е. Круз, Дж. Савулеску, Е. Міа і т.д.

Постановка завдання. Окреслити філософські абриси транс та постгуманізму в контексті їх відмінностей щодо еволюційної концепції “Людина 2.0”.

Виклад основного матеріалу. Осмислення трансгуманізму та постгуманізму в контексті формування моделі “Людини 2.0” виявляє концептуальну багатовекторність і семантичну напруженість між цими підходами. У межах філософського дискурсу вони нерідко постають як своєрідні теза й антитеза, що полемізують з приводу онтологічного та ціннісного статусу людини у добу технологічного прискорення. У певних аналітичних парадигмах транс- та постгуманізм розглядаються як взаємодоповнювані моделі еволюції людини, що виходить за межі традиційної антропології. Водночас, в інших інтерпретаціях між ними фіксується сутнісне протиставлення: трансгуманізм функціонує як технооптимістичний ідеал вдосконаленої людини майбутнього, зосереджений на максимізації когнітивних, фізичних і моральних можливостей за допомогою біоінженерних втручань; постгуманізм же, навпаки, репрезентує критичну деконструкцію антропоцентризму та підважує уявлення про людину як єдиного носія розуму, агентності й цінності.

Висновки. Реконцептуалізація людського буття в межах транс- та постгуманістичних парадигм відкриває нові горизонти осмислення феномену “Людини 2.0” як проєкту радикальної антропотрансформації, що балансувати між аксіологічним імперативом збереження гуманістичних засад (гідності, автономії, моральної відповідальності) та технооптимістичним баченням вдосконалення людини за допомогою біо-, нейро- і цифрових технологій. Це створює методологічне підґрунтя для розвитку транс- та постгуманістичних концепцій – таких, що здатні охопити складність змін, які відбуваються на перетині гуманітаристики, техногенезу, біоінженерії, глобального мислення та міждисциплінарності. підходу.

Ключові слова: людина, трансгуманізм, постгуманізм, антропоцентризм, глобалізація, цифровізація, технології.

Список використаних джерел:

1. Бейквелл, С 2025. Людині під силу. Сімсот років гуманістичного вільнодумства, допитливості та надії, пер. з англ. Войтка, Я, Х.: Віват, 560 с.
2. Загурська, Н 2018. ‘Speculative posthumanism: naturalization and vitalization’, Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, “Серія ЄФілософія. Філософські перипетії”, Вип. 59, C. 25–31. Available from: <https://doi.org/10.26565/2226-0994-2018-59-3> [28 Березень 2025].
3. Кивлюк, ОП 2024. ‘Трансгуманізм та постгуманізм: рефлексія сучасного напрямку філософсько-антропологічної теорії’, V Академічні Читання пам’яті Г.І.Волинки: філософія, наука та освіта: наук.-прак. конференція (Київ, 1 травня 2024), за ред.: Андрущенко, ВП, Русакова, СС & Гончаренко, КС, Львів-Тоунь: Liha-Press, С. 104-107.
4. Харарі, ЮН 2023. Homo Deus. За лаштунками майбутнього, пер. з англ. Демʼянчук, О, 4-те вид., Київ: Вид-во Букшеф, 512 c.
5. Хейлз, НК 2013. Як ми стали постлюдством. Віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці, пер. Марічева, Є, Київ: Вид-во Ніка-Центр, 426 с.
6. Bostrom, N 2008. ‘Letter from Utopia’, Studies in Ethics, Law, and Technology, 2(1), рр. 1-7. Available from: <https://nickbostrom.com/utopia> [28 March 2025].
7. Braidotti, R 2013. The Posthuman, Polity Press, 229 p.
8. Dobrodum, O & Kyvliuk, O 2021. ‘Transhumanism and Posthumanism: Reflection of the Human Civilization Future’ Philosophy and Cosmology, Volume 26, рр.77-89. Available from: <https://doi.org/10.29202/phil-cosm/26/6> [28 March 2025].
9. Fereidoun, ME 1978. Optimism One, Popular Library, p. 172.
10. Fuller, S 2011. Humanity 2.0: What it Means to be Human Past, Present and Future, Palgrave Macmillan London, p. 265.
11. Haraway, D 1985. A Cyborg Manifesto: Science, Technology, and Socialist-Feminism in the Late Twentieth Century. 33 p.

Деталі

Категорія: Uncategorised

автор: Самчук З. Ф.

 Актуальність теми дослідження. Уміння майбутніх учителів працювати зі смислотворчими ресурсами мови є критично важливим для розвитку демократичної культури в умовах глобалізації та гібридизації освітніх практик. Символічна компетентність, що охоплює здатність інтерпретувати багаторівневі знаки, керувати ними й вибудовувати міжкультурний діалог, поки що залишається недостатньо концептуалізованою у вітчизняній педагогіці.

Постановка проблеми. Існуючі моделі мовної підготовки здебільшого зосереджені на комунікативних навичках, ігноруючи цивілізаційні, етичні та семіотичні аспекти, без яких неможливо сформувати відповідальне громадянство. Відтак постає запитання: як інтегрувати символічну компетентність у структуру підготовки вчителів, щоби забезпечити не лише технічне володіння мовою, а й критичне осмислення культурних кодів?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Світові та українські автори порушують аспекти автономного навчання, екологічного підходу до мови, епістократичної ролі знання й проблеми інтернаціоналізації вищої освіти. Проте міждисциплінарний синтез цих напрямів щодо підготовки педагогів залишається фрагментарним. Дослідження демонструють дефіцит методологічних моделей, що поєднують цивілізаційну теорію, філософію освіти і екологію мовлення.

Постановка завдання. Метою статті є теоретично обґрунтувати символічну компетентність як невід’ємну складову демократичної підготовки вчителів, визначити її цивілізаційні параметри та запропонувати модель інтеграції цієї компетентності до освітніх програм.

Виклад основного матеріалу. Автор обґрунтовує поняття символічної компетентності на перетині епістократичного підходу, прагматичної педагогіки й екологічної лінгвістики; аналізує трансформації освітніх ландшафтів під впливом Болонського процесу та англомовних програм; формулює трирівневу (інституційну, методичну й особистісну) модель інтеграції символічної компетентності у навчальні курси; демонструє її потенціал для розвитку критичного мислення, етичної чутливості та здатності до культурного медіаціювання.

Висновки. Символічна компетентність виступає інтегративною лінзою, що з’єднує функціональні мовні навички з цивілізаційною рефлексією, забезпечуючи педагогам епістемічно відповідальні стратегії роботи зі знаками. Запропонована модель створює методологічні орієнтири для формування навчального середовища, у якому мова стає простором демократичного співтворення смислів і соціальної відповідальності.

Ключові слова: символічна компетентність; демократична освіта; мовна підготовка вчителів; цивілізаційний підхід; екологія мови; епістократія; критичне мислення.

Список використаних джерел:

1. Андрущенко, В 2021. ‘Епістократія освіти’, Вища освіта України, № 2, с. 5–12.
2. Гарбуза, ТВ 2013. ‘Організаційне забезпечення процесу професійної підготовки майбутніх учителів іноземної мови у Відкритому університеті Великобританії’, Вісник післядипломної освіти, № 9 (22), с. 34–44.
3. Д’юї, Д 2003. Демократія і освіта, пер. М.Олійник, І.Босак & Г. Пехник, Літопис, Львів, 294 с.
4. Рафальський, ОО & Самчук, ЗФ 2018. Цивілізаційні перехрестя сучасного суспільства, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, Київ, 688 с.
5. Самчук, ЗФ 2015. ‘Причинно-наслідкові зв’язки світоглядної зрілості та якісної освіти’, у Автономія та врядування у вищій освіті: збірник наукових праць, ІВО НАПН України, Київ, с. 236.
6. Терепищий, СО 2016. Сучасні освітні ландшафти, Фенікс, Київ, 309 с.
7. Crome, K, Farrar, R & O’Conner, P 2008. ‘What is Autonomous Learning?’, Discourse, № 1, pp. 11–16.
8. Kramsch, C 2008. ‘Ecological perspectives on foreign language education’, Language Teaching, vol. 41, № 3, pp. 389–408.
9. Maiworm, F & Wächter, B 2002. English-language-taught Degree Programmes in European Higher Education, Lemmens, Bonn.
10. Pérez Cañado, ML 2010. ‘English language teaching in the European Higher Education Area: from policy to practice’, Innovation in Language Learning and Teaching, vol. 4, № 1, pp. 53–69.
11. Tudor, I 2005. The Challenge of the Bologna Process for Higher Education Language Teaching in Europe, Université Libre de Bruxelles, Brussels.