Історіософський міф про “морову виразку”: феномен конструювання реальності в античній наративній традиції

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю критичного переосмислення історико-медичного простору як інструменту соціополітичної трансформації та легітимізації наративів про минуле. Кожна масштабна пандемія та епідеміологічна катастрофа не лише змінюють демографічні та адміністративні межі, але й брутально трансформують тогочасний дискурс, перетворюючи опис хвороби на маркер ідеологічного та політичного протистояння загарбників і підкорених. Пережитий античним світом досвід пандемій та інтелектуального відчуження не можна звести до фіксації біологічних втрат, оскільки він включає глибинні процеси девідентифікації простору, ідеологічного підкорення часу та штучного конструювання історичних міфів, які вимагають ретельного критичного та деколоніального аналізу.

Постановка проблеми. У цьому дослідженні увага зосереджується на тому, як саме класичні та ранньосередньовічні автори використовують технологію “історичного шва”, наративне замовчування та створення дискурсивних гетто для об’єктивації масштабів руйнувань та позбавлення певних суспільних груп чи інституцій їхньої суб’єктності. Автор запрошує читача до роздумів над сутністю античного тексту як ідеологічного скрипту переможців, етикою привласнення та інтерпретації чужого минулого, а також роллю сучасної джерелознавчої інвентаризації як єдиного дієвого механізму відновлення історичної справедливості щодо оцінки масштабів давніх пандемій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичний фундамент дослідження базується на перетині декількох наукових напрямів: класичної філології, memory studies (досліджень пам'яті), критичної історіографії та сучасної історичної епідеміології. Теоретичне підґрунтя для розуміння механізмів наративного маркування, реституції першоджерел та реорієнтації уявлень про епідемії в умовах криз створюють праці Тіта Лукреція Кара, Фукідіда, Прокопія Кесарійського, а також сучасних дослідників Дж.Лонгрігга, Л. Мордехая, М.Айзенберга, А. Дж.Вудмана, зокрема поняття “інфраструктури вилучення” та “історичного континууму” є ключовими для опису практик привласнення та реінтерпретації класичної спадщини.

Постановка завдання. Метою статті є розкриття ідеологічних та інструментальних засад античних історіографічних та медичних практик як маркера легітимізації певних соціополітичних наративів, виявлення універсальних механізмів інтелектуального привласнення чужого минулого та девідентифікації підкореного простору під час глобальних криз (на прикладі Афінської та Юстиніанової чуми).

Виклад основного матеріалу дослідження. Досвід аналізу наративного тиску у сфері класичної історіографії демонструє, що текстовий аналіз пандемій для хроніста є не просто хронікою захворювань, а комбінатом із виробництва нових соціополітичних смислів. У статті проаналізовано багаторівневий процес трансформації кризового ландшафту за допомогою технології “історичного шва”, що перетворює біологічну катастрофу на логічний етап легітимізації чи дискредитації політичних режимів. Розкрито сутність “інфраструктури вилучення”, де наративний каталог симптомів та риторичні стратегії класичної історіографії зстають засобом інтелектуального підкорення часу та конструювання ідеологічного скрипту. Виявлено особливості сучасної ревізіоністської хірургії античної пам'яті, заснованої на ідеологічній сегрегації джерел та примусовій деконструкції масштабів пандемій. Зіставлення класичних моделей із новітніми дослідженнями унаочнює брутальну схему девідентифікації катастрофічного наративу: критичне відхилення “максималістських” моделей пандемії через залучення кількісних методів, палеогенетики та папірології, виявлення мобільних мультимедійних сурогатів в інтерпретації джерел та штучне розмивання суб’єктності підкореного хворобою соціуму в традиційній історичній концепції “тотального колапсу”.

Висновки. Отже, репрезентація епідеміологічних катастроф та кожна окрема пандемія в руках ангажованого хроніста чи дослідника — це складний багатовимірний процес інституційного насильства, у якому поєднуються геополітичний, ідеологічний та пропагандистський виміри переформатування історії, де штучний текстовий скрипт служить тимчасовою декорацією для виправдання чи осуду державних трансформацій. Справжнє подолання наслідків спотворення джерел та деколонізація пам'яті про античність виявляються нерозривно пов'язаними з фізичною деокупацією інтелектуального простору від міфів, реституцією автентичних сенсів першоджерел та відновленням суверенного критичного контролю над методологією історико медичного дискурсу.